Інформація про курс

У 1778 р. англійський мандрівник В. Кокс був вражений тим, наскільки багато було євреїв у Литві та Польщі. Автор вельми популярного у Західній Європі твору під назвою «Подорожі Польщею, Росією, Швецією та Данією», який уперше з’явився англійською у 1784 р., на теренах Східної Європи скрізь опинявся в оточенні юрб жебраків і євреїв, які «траплялися всюди». «Якщо ви потребуєте перекладача, – писав В. Кокс, – вам приведуть єврея; коли ви прийдете до заїзду, хазяїн виявиться євреєм; якщо вам потрібні поштові коні, ви дістанете їх у єврея, і єврей буде вашим кучером». Мандрівник епохи Просвітництва відкривав для західноєвропейського читача Східну Європу і несподівано знаходив там «сонмища» євреїв, які мали власну економіку, мову і релігію…      

Отже, історія єврейського народу Східної Європи у Новий час – це історія соціокультурного і політичного розвитку єврейських громад у країнах Східної Європи у ХIХ ст. його політичної версії – антисемітизму.

Монотеїзм євреїв поширювалася й у IХ ст. отримали рівноправність. Щоправда, заплатили за це втратою своєю   ідентичності.

Але іудаїзм не може розвиватися поза національною свідомістю євреїв, адже без неї це буде інша релігія. Менталітет євреїв визначався й визначається донині крізь призму дотримання ними духовних і морально-етичних канонів іудаїзму. Звісно, що серед євреїв завжди були диваки або атеїсти (з івриту – «апекойрес»), але навіть вони залишатимуться євреями доти, доки дотримуватимуться «єврейських законів» і керуватимуться національною свідомістю. Лише вихрести або ті, що свідомо зреклися іудаїзму заради сповідування іншої віри, більше не вважалися євреями. Для єврейської громади це було сумною подією.

Отже, другим компонентом єврейської ідентичності є Торá (єврейський закон). Крім того, що Торá є кодексом морально-етичних принципів поведінки єврея, вона постає духовною угодою між усіма євреями та Богом. Євреї мають довести справжність, щирість своєї віри у спосіб дотримання кожного принципу цієї угоди через здійснення добрих справ. Згідно із засадами іудаїзму, людина праведна в очах Господа, якщо вона робить добрі справи, на які вказує Бог в угоді або законі. Власне це той принцип, який суперечить християнству, відповідно до якого людина виправдовується не справами, а вірою, бо людина за природою своєю грішна. Оскільки Христос, як вважають християни, своєю смертю спокутував людські гріхи, то спасіння можливе тільки через щирість віри у Христа. Однак, на противагу християнам, іудеї можуть вимагати від Бога виконання його частки зобов’язань у взаємній угоді. Саме цим іудаїзм вирізняється серед інших національних і світових релігій. Це той принцип, на якому ґрунтується ідея боговибраності євреїв, які переконані у власному месіанізмі. Тільки євреї, як вони вважають, мають рівнозначний діалог із Богом…      

Отже, іудаїзм і національна свідомість були фундаментальними засадами життя євреїв у вигнанні (діаспорі). Вони визначили історико-культурні особливості життя євреїв, а саме: єврейську освіченість, професійну успішність, доброчинність і громадську діяльність, культ родини та жінки, взаємодопомогу.

Незважаючи на ідеї боговибраності та релігійної самобутності, євреї були змушені поважати закони і традиції тієї країни, в якій вони жили, але за умови, якщо така держава визнавала та поважала їхні права і свободи як автономної релігійної громади. Тільки тоді євреї ставали лояльними підданими монархій і республік.

Важко не погодитися з думкою відомого російсько-єврейського історика С. М. Дубнова, котрий писав, що євреї – це «ветерани історії, на очах яких Європа зростала від варварства до цивілізації. Вони кинули людству на ходу дві світові релігії та гідно попрямували далі своїм шляхом. … Мати у своїй багатостолітній історії обіговий капітал ідей, дотримуватися своєї безперервної лінії культури, без пробілів варварства – це така риса, яку не часто можна зустріти навіть у народів, як мають найвищий ступінь цивілізації».

Видатний французький філософ Е. Ренан вважав, що подібно до будь-якої іншої нації, яка має духовне начало – душу, що поєднує минуле і сьогодення нації, євреїв об’єднувала спільна національна ідея, яка ґрунтувалася передусім на історичній свідомості, на усвідомленні історичних подій та фактів. Тобто історія єврейського народу була національною історією народу, який століттями був сусідом для інших народів, а тому історія євреїв загалом має всесвітньо-історичне значення як оригінальна частина всесвітньої історії. Це випливає з того, що євреї мають унікальний досвід національної історії, що як вісь перетинає всю історію людства, від одного її полюса до другого. Історія євреїв органічно пов’язана з усіма епохами, усіма культурами та майже усіма країнами. І в цьому полягає її значущість для усвідомлення досвіду збереження та розвитку національної культури в діаспорі.

Історія єврейського народу у Новий час – це історія, що не містить війн, державної політики і дипломатії, але вона має один важливий чинник – унікальну здатність євреїв зберігати духовні цінності своєї нації, які вони пронесли крізь століття. У цьому сенсі історія євреїв є найбільш  філософською і найбільш моральною частиною всесвітньої історії, яка сьогодні є важливим предметом вивчення спеціальної науки про євреїв – іудаїки.

Звісно, що євреїв у Новий час можна було зустріти, мабуть, на всіх континентах, але найбільше – на теренах Східної Європи, на землях Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Османської, Австрійської та Російської імперій. Тож історія східноєвропейського єврейства у Новий час – це єдиний історичний процес у розвитку єврейського народу країн сучасної Східної Європи.

Історія євреїв у Новий час охоплює період від кінця XV ст., коли литовські євреї вперше у своїй історії отримали доволі широку автономію у складі новоутвореної Польсько-Литовської держави. Упродовж об’єднання Литви та Польщі під скіпетром Ягеллонів становище євреїв в обох країнах зрівнялося, але водночас посилювалося переслідування євреїв за релігійними ознаками. Так, король Казимир Ягеллон скасував у 1454 р. усі привілеї євреїв, надані їм його попередникам та ухвалених ним особисто. У наступному році Великий князь литовський Олександр узагалі вигнав з Литви тих з євреїв, які не погодилися хреститися. А Казимир і Олександр доволі активно користувалися послугами єврейських орендарів, лихварів, відкупників і взагалі «потрібних євреїв». Зрештою, у 1503 р. князь Олександр як польський король повернув назад до Литви євреїв, які були змушені переховуватися на великопольських землях. Старі привілеї були відновлені, розпочалася «золота ера» в історії польсько-литовського єврейства, особливо після вступу на престол Сигізмунда І у 1506 році.

Водночас у Західній Європі відбулися події, які значно вплинули на історичні процеси у середовищі східноєвропейського єврейства. Це вигнання євреїв з Іспанії та Португалії у 1492 р., коли іспанський король Фердинанд Арагонський і королева Ізабелла Кастильська видали едикт про виселення усіх євреїв з областей Іспанського королівства. 31 липня 1492 р. останній єврей залишив Іспанію. Близько 120 тис. іспанських євреїв (анусім) попрямували до сусідньої Португалії, Італії, Османської імперії, Нідерландів і навіть до Америки. Саме зазначені події започаткували Нову еру в історії світового єврейства, яка завершилася у 1948 році.    

У 1497 р. більшість анусім у Португалії була змушена хреститися. Інші потрапили у вигнання. Драматизм іспансько-португальського вигнання євреїв виявився у тому, що анусім були змушені втікати без свого майна і коштів. Навіть «конверси» (хрещені євреї) не мали поваги з боку іспанців, які принизливо називали їх марранами (з ісп. – свинями).

Після масової депортації євреїв з Іспанії фактично завершився процес витискування євреїв із Західної Європи, крім невеликої їх кількості у Франції, а згодом у Нідерландах. Тож у VIII ст., певних змін зазнала внутрішня система управління єврейськими громадами, посилилася майнова і соціальна диференціація польського єврейства, виникли різноманітні релігійні рухи у середовищі східноєвропейських євреїв, хасидизм. Зрештою, у 1795 р. територія Речі Посполитої була розподілена між Габсбургами та Романовими. На цьому і завершується другий період модерної історії східноєвропейського єврейства і розпочинається останній – у складі Австрійської та Російської імперій (1795–1918 рр.).

 Певними особливостями історичного розвитку в епоху Нового часу  вирізнялося соціально-економічне життя євреїв Балканського півострова та  європейської частини Османської імперії.

Верхньою хронологічною межею в історії євреїв Східної Європи у Новий час можна визначити 1918 р., коли впали могутні імперії Романових і Габсбургів, завершилася Перша світова війна, а світове єврейство стало на шлях здобуття власної державності.